Еміграція – це не просто зміна місця проживання. Часто це вимушений вибір, зроблений у складних обставинах. І разом із валізами ми веземо з собою не тільки речі, а й тривоги, втрати, сумніви. Один із найпоширеніших супутників в цьому процесі – провина.

Що ми веземо з собою в еміграцію?

«Я залишив(ла) Батьківщину, а вони залишилися».

«Я в безпеці, а вдома триває війна».

«Мені тут добре, але ніби не маю на це права».

Це провина того, хто вижив, провина добробуту, провина вибору – вона приймає різні форми, але її корінь один: втрата звичного ґрунту і спроба знайти своє місце в новому світі.

Разом із цим приходить і відчуття роздвоєності: тут і там. Начебто твоє життя розділене навпіл – між минулим і теперішнім, між домом і новим середовищем, між очікуваннями інших і власними потребами.

Це нормально.

Це не про слабкість.

Це про людськість.

Процес еміграції (і неважливо всередині країни, або за кордрон) часто супроводжується внутрішньою забороною: жити добре, жити весело, кудись ходити, тому що багато хто відчуває провину, коли їхнє життя триває, а інші переживають біль.

«Я вважала, що якщо я без кінця сиджу в новинах і фіксую кожен прильот, то я якось зможу допомогти у разі чогось. Але ж це далеко не так…».

Звідки виникає провина?

Коли ми переживаємо катастрофу, нервова система не тільки захищається – вона також фіксує зв’язки. Якщо я в безпеці, а мій друг – ні, тіло інтерпретує це як загрозу для зв’язку. Наш мозок і тіло створені для зв’язку з іншими, адже людина – це соціальна істота. І коли цей зв’язок рветься (через смерть, війну, втрату), нервова система це сприймає як загрозу життю – навіть якщо тіло в безпеці. І виникає біль, який ми називаємо провиною. Це не моральна провина, це біологічна відповідь на розрив прив’язаності та втрату контролю.

Тобто провина – не через те, що “я щось зробив не так”, а через те, що я не міг змінити ситуацію, але пережив її – і це важко витримати. Це природна реакція нервової системи, яка шукає сенс у хаосі.

Як відновити зв’язок із собою?

І щоб із цим впоратись – не треба карати себе, а допомогти своїй нервовій системі знову відчути зв’язок і безпеку. Це можна робити поступово – через тіло, через присутність поруч іншої людини, через терапію.

Терапія може стати тим простором, де можна без осуду досліджувати ці відчуття, розбиратися, де справжнє “моє”, а де – нав’язані ролі. Бо еміграція – це не тільки втрати. Це ще й шанс: побудувати життя, в якому буде місце для себе – без провини, без тиску, з правом на опору.